Ненасильницьке спілкування - так що ж це? (Маршалл Розенберг)

Ну, я сподіваюся, що до цього часу всі вже зрозуміли, що Ненасильницьке спілкування – це не про спілкування.

Я маю на увазі, що це лише частково, зовсім трошки про спілкування.

Ненасильницьке спілкування – це інтеграція кількох речей, серед яких спілкування – лише маленька частина.

І звичайно ж Ненасильницьке спілкування – це не чотири кроки.

Чим більше ми думаємо про це як про механічний процес СПОСТЕРЕЖЕННЯ, ПОЧУТТЯ, ПОТРЕБИ, ПРОХАННЯ, тим складніше буде втілювати Ненасильницьке спілкування у життя.

То що ж воно таке? Це найскладніше запитання для мене – про сам процес.

Так що ж це?

Тому що набагато простіше сказати, чим воно (ННС) не є. Це не спілкування, не просто спілкування.

Спілкування – це лише частина.

Для мене найважливіша його частина – це усвідомлення того, чому саме воно намагається служити, тобто його призначення.

Для чого призначене ННС?

Чим би воно не було, для мене найважливішою його частиною є намір.

Деякі люди англійською мовою замість «наміру», можливо, вживали б слово «духовність», якій воно призначене служити.

Я неохоче використовую слово «духовність», тому що у деяких людей це слово асоціюється з деякими досить насильницькими поняттями.

Тож яким би словом ви це не називали: намір, призначення, духовність – це для мене найважливіший компонент того, що я маю на увазі під Ненасильницьким спілкуванням.

І якщо нами не керує ця свідомість (це усвідомлення), то нічого з того, що з цього виходить, я би, мабуть, не назвав Ненасильницьким спілкуванням.

То ж яке його призначення або намір?

Створити зв’язок певної якості з собою та з іншими людьми. Cтворити зв’язок, який дозволяє природним шляхом проявлятися співчутливому даванню та отриманню.

Тож вся справа у співчутливому даванні/даруванні та отриманні.

Тож як ми з’єднуємося з собою та іншими, щоб це відбувалося природним шляхом.

Спочатку поясню, що я маю на увазі під співчутливим даванням/даруванням та отриманням?

Отже, Ненасильницьке спілкування покликане показати нам спосіб, у який ми можемо з’єднуватись із собою та іншими так, щоб ми взаємодіяли, виходячи з іншої енергії, ніж та, що створюється нагородами, покараннями, критикою, похвалою, обов’язком, зобов’язанням.

Отже, що таке співчутливе давання/дарування та отримання?

По-перше, воно має місце тоді, коли ви не розрізняєте давача і отримувача.

Важко називати його «давачем», коли йде мова про співчутливе давання, тому що «давач» водночас і отримує. Він робить це, щоб задовольнити власні потреби.

Як би радикально це не звучало, Ненасильницьке спілкування покликане спонукати нас давати заради того, щоб задовольнити власні потреби.

Це звучить досить радикально.

Якщо ви слухаєте вухами шакала, це може звучати егоїстично. Але я не думаю, що людські істоти взагалі щось роблять з інших причин.

Я сумніваюся, що хтось у цій кімнаті коли-небудь робив щось для когось іншого.

Я вважаю, що люди такі самі, як і будь-яка інша форма життя.

Кожна дія, яку робить жива істота, призначена служити її життю.

Лише через те, що протягом останніх 7000 чи 8000 років нас навчали жити в структурах домінування, ми були виховані найбільш неприродним шляхом.

Замість того, щоб як і будь-яка інша форма життя, задовольняти власні потреби, нас навчили асоціювати свої потреби з егоїзмом та нужденністю.

Потреби розглядаються як ознака незрілості, залежності, слабкості.

Іншими словами, потреби асоціюють з усім негативним, з чим тільки можна їх асоціювати, тому що структури, які ми створили для життя на нашій планеті, вимагають, щоб людей навчали бути хорошими мертвими людьми.

І що необхідно запрограмувати їх вірити у те, що наше завдання полягає у тому, щоб робити те, що ті, хто стоїть над нами, визначають як правильне.

І тоді ми отримаємо винагороду.

Якщо ми робимо це, поки ми живі, то, коли ми помремо, ми потрапимо у місце, яке називають Небесами (Раєм).

Якщо у цій грі ми не підкоряємося владі (керівництву), ми потрапляємо у інше місце, яке називають Детройт (сміх). Я маю на увазі пекло.

Я виріс у Детройті, тому інколи плутаю ці два місця.

То ж Ненасильницьке спілкування покликане допомогти нам задовольнити власні потреби, зокрема, одну із найважливіших потреб за словами Віктора Франкла, австрійського психотерапевта, найсильніша потреба – це потреба в сенсі (значенні, смислі), меті.

І як би ми її не визначали, я вважаю, що вона зводиться до служіння життю.

Це наша найсильніша потреба – знайти спосіб служити життю.

Тому ми ніколи нічого не робимо для інших.

Якщо ми дійсно робимо щось з цієї усвідомленої енергії, ми робимо це для задоволення нашої потреби збагачувати життя.

Немає нічого, що нам подобається більше, ніж збагачувати життя, якщо тільки ми не вважаємо, що нас до цього змушують.

Ненасильницьке спілкування ґрунтується на двох запитаннях

Тож усі ці слова у контексті, в якому вони використані, насправді означають, що потреби того, з чиїх вуст вони звучать, не були задоволені.

Трагічно, що людей навчили висловлювати свої потреби лише в цей спосіб. Тож Ненасильницьке спілкування – це мова життя.

Воно ґрунтується на двох запитаннях і говорить про те, що якщо ми знатимемо, як добре відповідати на ці два запитання, і як чути від інших людей відповідь на ці два запитання, ми будемо набагато більше радіти спілкуванню з людьми.

Вони будуть набагато більше радіти спілкуванню із нами, і ми матимемо спокій/мир і гармонію у наших стосунках, якщо утримуватимемо фокус своєї уваги на цих двох запитаннях.

Запитання №1:

Що є живим всередині нас? Що є живим?

Це найбільш часте запитання на нашій планеті, тому що це найбільш природне запитання.

Це щось, що, доки нам не промили мозок, ми точно хочемо знати.

Але це рідко виражається таким чином.

У культурі, в якій я зростав, ви ні з ким не ділитесь, що є живим всередині вас.

Ви кажете: Як ти? Як справи? У Руанді: Амакуру?

Скрізь. Це природне запитання.

Отже, нас навчають ставити це запитання, але насправді це соціальний ритуал.

Тому що нас не навчають по-справжньому відповідати на нього.

Тому що нас не навчили мові життя.

Тож ми всі знаємо відповідь на нього.

“Як ти? – Добре! А ти як?” Це деталь соціального етикету.

Це трагічно – перетворити щось настільки важливе в соціальну дрібничку.

Отже, це запитання номер один. А запитання номер два: Що б могло зробити життя прекраснішим?

Жодні слова не можуть описати для мене, що є живим, тому що я вважаю, що живою є божественна енергія.

Я думаю, що життя є проявом божественної енергії.

Найкращий спосіб, як я навчився описувати це словами, це: що я відчуваю зараз? Чого я потребую?

Але це не охоплює усю красу життя.

Втім, я не знаю кращих слів, щоб охопити всю красу життя.

Я просто вдячний Альфреду Корзибському, батькові загальної семантики, коли він каже, що карта ніколи не є територією.

Слова ніколи насправді не описують те, про що ми говоримо. Вони – лише карта.

І чим глибшим і красивішим щось є, тим менше карта здатна це описати.

Я розмірковував, якими ж словами можна описати божественну енергію, яка проходить через людину? І найкраща карта, яку я знайшов – це потреби.

Що таке людські потреби? А з потребами пов’язані почуття.

Наші почуття – це прояв того, що відбувається з нашими потребами.

Коли потреби задовольняються, ми відчуваємо те, що називаємо позитивними почуттями.

Я відкрив для себе, що якщо я хочу використовувати слова, щоб описати красу божественної енергії, яка проходить через людей, найкраще це зробити через почуття та потреби.

А тоді є ще одне запитання, пов’язане із попереднім: що зробило б життя ще прекраснішим?

Ще один спосіб сказати, що могло б задовольнити ці потреби?

Тож мова, яку я сформулював і яку назвав Ненасильницьким спілкуванням, є найкращою мовою, яку я вивчив для того, щоб осягнути ці два запитання.

Але я рідко розмовляю цією мовою формально.

Я рідко використовую чотири компоненти, які, на мою думку, найкраще охоплюють цей процес з технічної точки зору: спостереження, почуття, потреби, прохання.

Я б сказав, що 90% часу я висловлююся ідіомами.

Жирафу, що хропить:

Гаразд, добре, добре, добре…. Це його спосіб сказати мені, що я занадто багато говорю.

Дякую, дякую … Я спробую більш активно залучати їх до розмови… (до Валентини, дружини Маршалла) … Це ти його ввімкнула (сміх)